Все може бути

Сходила вчора в театр на "Обыкновенное чудо". Зрозуміла, що за цей рік жодного разу не була в театрі, якось не до цього було.
Актори грали гарно, музика була підібрана, а вистава не сподобалась. Щось я радянські сюжети розлюбила як клас. І герої мені якісь інфантильні, а хто не інфантильний - той трактує інших людей як сміття. І що найгірший лиходій - не той, хто вбиває і відкидає свою відповідальність, а той, хто найбільш меркантильний (хоча цей герой принаймні брав на себе відповідальність за свої дії). І до жінок ставлення як до речей (особливо мене добили другорядні героїні, яких автор віддав заміж за аб’юзерів і які стали такі щасливі-щасливі).
Хоча, ІМХО, постановники цю іронію схопили. Недарма вони взяли епіграфом до вистави пісню "Мамонты, мамонты мчатся напролом".
А ще у мене було після закінчення почуття "я так хочу, щоб мене любили (а мене ніхто не любить)"

Я тут подумала, що з цією війною, кризою та всім іншим я зробила для себе два невеликих висновки про стосунки.
1 - під час кризи різко висвітлюються цінності людини. Будь-якої. І більш чітким стає поділ "свій-чужий".
2 - у спілкуванні з людьми, з якими у тебе різні погляди, обидві сторони постійно вирішують для себе питання, що для кожного зараз важливіше, ствердити свою думку чи зберегти стосунки. Це питання вирішують обидві сторони і при кожному спілкуванні (хоча вони можуть це робити і неусвідомлено).

Я в суботу сходила до музея Тараса Шевченка на виставку робіт Марії Приймаченко, а заодно і подивилася всі інші роботи, які там були.
Ціна на вхід там просто смішна - 15 грн (трохи менше 1$).
Марія Приймаченко - відома художниця, що малювала у жанрі "наївного мистецтва". Малювала вона в основному фантастичних звірів. От таких (це одна з найвідоміших її робіт):

Альбом: misc

Виставка триватиме до 27 жовтня.

Ще в цей час в музеї була виставка Анатолія Дністрового (це такий мені невідомий письменник, що вирішив перекваліфікуватися у живописця) "Ірреальні пейзажі". Пейзажі мені теж сподобалися.
Цікаво, що на деяких картинах додавався ще рельєф і взагалі хотілося їх помацати (фото з сайту музея).

Альбом: misc

Ще я зайшла подивитись на основну експозицію, де розповідалося про Тараса Шевченка, були копії його картин. Я подумала, що у нього в принципі був вибір: стати тим, ким він став (з побічними ефектами у вигляді заслання, самотності та ранньої смерті) або бути "придворним" живописцем, малювати всяких князів-графів, їхніх дружин і дітей. Він би мав свій шматок хліба, міг би з кимось одружитися і померти у літньому віці поважною (в очах російського товариства) людиною. Все-таки талант вимагає певних жертв.
А ще я бачила польську прокламацію часів повстання 1830-31 років. Якщо замінити шрифт на сучасний, а поляків на українців, то вийде дуже схоже на те, що зараз українці росіянам кажуть (чи казали до того, як зневірились).

Я от зараз думаю про всякі масові процеси і про відчуття людини, яка у ці процеси втягнута. ІМХО, під час масових зрушень або змін людина найбільше відчуває себе піщинкою. Тому що навіть якщо ти ці зрушення вітаєш, то все одно від окремої людини в такий час мало що залежить. Та і наслідки змін можуть бути неочікуваними.
А тим, кому зміни не подобаються, ще гірше. Бо тяжко відчувати, що ти взагалі ніхто і твоя думка мало на що впливає. Це відчуття безсилля дуже важке, з ним важко жити.
А ті, кому якось пофіг, теж зачеплені. Бо зміни впливають на всіх.

Думаю, що є такі люди, які під час масових процесів відчувають себе "царями гори" і видряпуються нагору. Але таких людей мало, як на мене.
Ще мені здається, що під час спокійного життя, коли сильних змін не відбувається, легше себе відчувати хазяїном життя чи навпаки, захищеним від різних бур.

Ось ця справді середньовічна, 13 століття.
А це вже Відродження, але Польща, 16 століття.

Я Радянський Союз не люблю. Основні причини нелюбові у мене дві: політичні репресії та аборти.
Про політичні репресії вже писано-переписано, повторюватись не буду. Щодо особистого досвіду: у мене в роду були репресовані різних видів (розкуркулені, зіслані в концтабір та розстріляні) тому питання репресій для мене багато в чому особисте і мені це періодично болить. Відповідно люди з точкою зору "що там тих 600 тис. розстріляних і 3 млн. заморених голодом, а от війна..." у мене викликають дуже неприємні відчуття і бажання з цими людьми не спілкуватися. І дуже не хочеться, щоб таке повторювалось.
Щодо абортів: коли я намагаюся уявити аборти без знеболення як засіб контрацепції (як це було в СРСР), у мене від жаху відмовляє уява. Але тоді жінки їх робили у кількості 5-10-20, це вважалося нормальним і одночасно замовчувалось (я згадку про аборт бачила лише в одній попсовій радянській книзі, де він соромливо називався "тією операцією" і робила його "погана" героїня).
Зараз СРСР розпався, але наслідки репресій лишилися (абортів теж, кількість абортів, які робляться в Україні одна з найбільших по світу). І зокрема ці наслідки полягають в існуванні великої кількості захоронень жертв масових розстрілів. Існують також захоронення жертв розстрілів часів Другої світової війни.
Ці захоронення ніби не існують, поле і поле. Про них знають здебільшого мародери, які їх розкопують у пошуках дорогоцінностей, золотих зубів тощо (посилання шукати лінь). Все це я вважаю неправильним.
На мій погляд всіх розстрілянних людей треба перепоховати. Ідеально було б якби вдалося визначити, де чий скелет лежить, бо в багатьох жертв лишились нащадки, які, можливо, б хотіли поховати своїх пращурів деінде. Але я розумію, що це навряд чи можливо, тому краще їх хоча б ховати у відведених місцях і ставити пам’ятники для нащадків.
І таки так, мені дуже імпонує ідея американців після Другої світової війни, які примушували німців викопувати і перекладати у окремі труни загиблих у концтаборах. Мені здається, що всім було б корисно викопувати скелети своїх же предків, які були розстріляні, особливо тим, хто вважає, що розстріли - то була фігня.

ЗІ Я вважаю, що _всі_ загиблі на Донбасі повинні бути ідентифіковані і поховані на цвинтарях (а не у канавах чи на полях). Пізніше, коли емоції трохи вляжуться, добре було б поставити і пам’ятники. Країни, що забувають свою історію, приречені на її повторення.

В Україні наближаються вибори до парламенту.
Пропоную всім вибирати свідомо і взагалі цікавитись тим, хто й куди йде.

Подивитися, як голосував той чи інший депутат ВР можна на сайті Верховної Ради.
Також є громадські організації Чесно (публікує звіти по всіх партіях, хто голосував за "диктаторські" закони, хто був замішаний в антикорупційні скандали, кого ловили на "кнопкодавстві) та Опора (спостерігачі на виборах, інформація про порушення виборчого законодавства тощо).
Якщо хтось знає ще якісь організації, що спостерігають за виборами і публікують інформацію - пишіть їх назви в коменти, доповню.

UPD Ще поради щодо того, як дивитися кандидатів та партії.

До 18 років я (начитавшись книжок) думала, що якщо хлопець(чоловік) виявляє мені знаки уваги, то це значить, що я йому подобаюсь і він хоче мати зі мною "серйозні стосунки". Потім виявилось, що це не завжди так (я це виявила шляхом експерименту, запропонувавши зустрічатися хлопцеві, який приходив до мене в гості, запрошував мене на повільний танок та інше).
Приблизно до того ж віку я вважала, що якщо я приваблюю хлопця в сексуальному плані, він хоче мати зі мною ті ж "стосунки". Потім виявилось, що це не так (також шляхом експерименту). Через приблизно півроку виявилось, що інколи таке буває.
Один час я начиталася книг Литвака (це такий поп-психотерапевт) і повірила, що свої прохання треба озвучувати рівно один раз. Я озвучувала їх один раз і вони ніколи не виконувалися. Тоді я зрозуміла, що просити треба доти, доки я не отримаю бажане, або не зрозумію, що в даній ситуації і від даної людини я це не отримаю.
Довгий час я вважала, що існують деякі жінки, які володіють "жіночою мудрістю" (ТМ), з якими не трапляється нічого поганого і вони завжди досягають бажаного у стосунках. Це переконання похитнулося, коли одна моя подруга, яку я вважала взірцем "жіночої мудрості" розійшлася з чоловіком. Вчора я дізналась, що ще від одної моєї подруги - володарки "жіночої мудрості" пішов чоловік через "браковану дитину". При цьому я знаю особисто і чула про батьків, які залишаються зі своїми дітьми навіть якщо ті мають дуже важкі і невиліковні хвороби.

Зараз сиджу як той Сократ і розумію, що нічого не розумію.

Оригинал взят у tuda_i_obratno tuda_i_obratno  в Рич Сноудон «Работа с насильниками, совершающими инцест: оправдания, оправдания, оправдания»