Все може бути

Я нещодавно прочитала одну статтю, де автор казав, що цінності непотрібні і можна будувати взаємодію зі світом на основі інтересів (посилання не дам, не хочу піарати). Ця стаття мене настільки зачепила, що хочу написати відповідь.
Цінності, якщо вони є, дають стабільність. Того, що інтереси - це таке. Зараз я хочу їсти, потім я їсти не хочу, хочу чогось іншого, потім знову хочу їсти. А цінності залишаються з людиною незалежно від того, чи хоче вона їсти.
У стосунках цінності дають передбачуваність і певні правила гри. А незмінні правила гри допомагають планувати, підтримка правил дає довіру. Якщо цього нема, нема й довіри і побудова стосунків стає дуже важкою.

Я дуже злюся і водночас сумую, коли бачу внутрішню жіночу мізогінію. Тобто коли жінки поливають брудом інших жінок, розповідають, що вони повинні робити, або намагаються вколоти в суперечках.
З моїх спостережень найбільше її у "жіночних жінок, які всіх люблять" і у тих жінок, які довго були одні, а потім різко і недавно знайшли собі "свого" чоловіка. Можливо, це тому, що зляться всі люди, а позиція "жінки, яка всіх любить" або жінки-одиначки в пошуку передбачає відмову від агресії. Ось вона і накопичується.

...f ще бувають такі штуки, як іронія та глумління долі.
Іронія долі - це, наприклад, коли жінка пише десь в інтернетах про те, як вона вміє вертіти чоловіками, а через два тижні пише до психологічної спільноти крик про допомогу "мій чоловік мене уникає".
А глумління (чи знущання) долі - це коли людина з нетерпінням чогось чекає, а коли воно приходить, то виявляється настільки жахливим, що вона закінчує життя самогубством. Або бажане в процесі свого приходу людину вбиває в буквальному сенсі слова.

Все-таки життя - ірраціональна річ.

Я от зараз думаю про всякі масові процеси і про відчуття людини, яка у ці процеси втягнута. ІМХО, під час масових зрушень або змін людина найбільше відчуває себе піщинкою. Тому що навіть якщо ти ці зрушення вітаєш, то все одно від окремої людини в такий час мало що залежить. Та і наслідки змін можуть бути неочікуваними.
А тим, кому зміни не подобаються, ще гірше. Бо тяжко відчувати, що ти взагалі ніхто і твоя думка мало на що впливає. Це відчуття безсилля дуже важке, з ним важко жити.
А ті, кому якось пофіг, теж зачеплені. Бо зміни впливають на всіх.

Думаю, що є такі люди, які під час масових процесів відчувають себе "царями гори" і видряпуються нагору. Але таких людей мало, як на мене.
Ще мені здається, що під час спокійного життя, коли сильних змін не відбувається, легше себе відчувати хазяїном життя чи навпаки, захищеним від різних бур.

До 18 років я (начитавшись книжок) думала, що якщо хлопець(чоловік) виявляє мені знаки уваги, то це значить, що я йому подобаюсь і він хоче мати зі мною "серйозні стосунки". Потім виявилось, що це не завжди так (я це виявила шляхом експерименту, запропонувавши зустрічатися хлопцеві, який приходив до мене в гості, запрошував мене на повільний танок та інше).
Приблизно до того ж віку я вважала, що якщо я приваблюю хлопця в сексуальному плані, він хоче мати зі мною ті ж "стосунки". Потім виявилось, що це не так (також шляхом експерименту). Через приблизно півроку виявилось, що інколи таке буває.
Один час я начиталася книг Литвака (це такий поп-психотерапевт) і повірила, що свої прохання треба озвучувати рівно один раз. Я озвучувала їх один раз і вони ніколи не виконувалися. Тоді я зрозуміла, що просити треба доти, доки я не отримаю бажане, або не зрозумію, що в даній ситуації і від даної людини я це не отримаю.
Довгий час я вважала, що існують деякі жінки, які володіють "жіночою мудрістю" (ТМ), з якими не трапляється нічого поганого і вони завжди досягають бажаного у стосунках. Це переконання похитнулося, коли одна моя подруга, яку я вважала взірцем "жіночої мудрості" розійшлася з чоловіком. Вчора я дізналась, що ще від одної моєї подруги - володарки "жіночої мудрості" пішов чоловік через "браковану дитину". При цьому я знаю особисто і чула про батьків, які залишаються зі своїми дітьми навіть якщо ті мають дуже важкі і невиліковні хвороби.

Зараз сиджу як той Сократ і розумію, що нічого не розумію.

Зараз думаю про колективну відповідальність і як вона співвідноситься з індивідуальною.
Я у себе бачу на місці переконання про співвідношення різних видів відповідальності якийсь чорно-білий перемикач з позиціями "я відповідаю тільки за себе і моєї відповідальности в результатах колективних дій нема" і "я відповідаю за всі дії всіх людей, в яких хтось мене звинувачує". Але, ІМХО, такий чорно-білий підхід неправильний та істина знаходиться десь між позиціями цього перемикача. Зрозуміти б, де саме.
А ви задумувались, за що ви відповідаєте?

Я тут останнім часом думаю, що треба якось змінювати своє ставлення до політики, виборів, тих депутатів, яких вибрали. Раніше як було - перед виборами є якась агітація, якісь обличчя на бігбордах, якісь програми, які можна читати. А після виборів - хіба що хтось з депутатів побудує дитячий майданчик чи відремонтує щось. Треба це якось змінювати.
Ось тут пропонується ідея сайту-слідкування за діяльністю депутатів. Я це бачу таким чином. Заходиш на цей сайт, вибираєш депутата чи партію - і відкривається статистика. Скільки законопроектів подано цим депутатом (і кнопка "детальніше", де є посилання на проекти) і скільки прийнято (і які саме). За що цей депутат голосував і за що не голосував (і теж посилання на законопроекти). Чи переходив цей депутат із фракції до фракції, якщо так, то звідки і куди. Якщо це партія, це трохи складніше зробити, але теж можна. Щоб була можливість замовити собі на мейл щотижневі (щомісячні) звіти з діяльності депутата. Дані брати з сайту Верховної Ради.
Якщо ви знаєте такі проекти - поділіться, будь ласка. Якщо подобається ідея - робіть перепости чи перепишіть своїми словами.

У стрічці друзів натикнулася на таке.

В Украине со времен отсоединения от СССР разные правительства много и плотно занимались тем, что объединяли украинцев. Делали это практически всеми доступными средствами. Охватили не всех. Оказалось очень много неправильных людей, которые из единства выпали, но тем не менее работа была проведена знатная.

І це мене якось у тупик поставило. Тому що я якось не помічала, щоб хтось саме з органів влади крім Ющенка займався об’єднанням українців. Причому "практически всеми доступными средствами".
Ви таке помічали?

Щодо Ющенка, якщо комусь цікаво, то він ІМХО, зробив багато для популяризації української мови та культури і крім того розтабуював тему Голодомору, і навіть підняв її на щита (будівництво відповідного музею, упорядкування книг пам’яти жертв, заснування спеціального дня для відзначення та інше).

Більше двох місяців продовжується протистояння в Україні. Різні люди висловлюють свою думку з приводу ситуації. І серед цих думок я помічаю речі, які мені дуже не подобаються. Це намагання знищити і заперечити опонента.
Хтось висловлює жаль, що уряд на початку протестів їх жорстко не розігнав (нібито від розгону кудись подінуться ті думки та емоції, які вивели людей на вулиці). Хтось (з іншої сторони умовних барикад) бачить проблему опонентів в тому, що вони психологічно застрягли в 90-х і пропонує заборонити радіо Шансон, стихійні ринки та кіоски (не беручи до уваги, що навіщось вони виникли). А хтось взагалі каже: як однакові це громадянські свободи для своїх і ворогів? Тоді ж не можна ворогам помститися "законно".
Мене таке намагання знищити (фізично або фігурально) дуже харить, де б таке не проявлялося (в особистих стосунках, і в політиці). Тому я хочу про це поговорити.
Як жити з тим (і тими) що тобі не подобається, без намагання його знищити? Як сперечатися без намагання знищити опонента хоча б морально?

PS Бонус - приклад гарного ведіння суперечки в інтернеті (з моєї точки зору, я маю на увазі поведінку dymmar). Сама так хочу навчитись, хоч і не вмію.