Обыкновенное чудо

Сходила вчора в театр на "Обыкновенное чудо". Зрозуміла, що за цей рік жодного разу не була в театрі, якось не до цього було.
Актори грали гарно, музика була підібрана, а вистава не сподобалась. Щось я радянські сюжети розлюбила як клас. І герої мені якісь інфантильні, а хто не інфантильний - той трактує інших людей як сміття. І що найгірший лиходій - не той, хто вбиває і відкидає свою відповідальність, а той, хто найбільш меркантильний (хоча цей герой принаймні брав на себе відповідальність за свої дії). І до жінок ставлення як до речей (особливо мене добили другорядні героїні, яких автор віддав заміж за аб’юзерів і які стали такі щасливі-щасливі).
Хоча, ІМХО, постановники цю іронію схопили. Недарма вони взяли епіграфом до вистави пісню "Мамонты, мамонты мчатся напролом".
А ще у мене було після закінчення почуття "я так хочу, щоб мене любили (а мене ніхто не любить)"