Те, що трапляється vs вибір
Nov. 8th, 2012 03:39 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
deyatinorЯ вже майже рік приймаю участь у благодійному проекті: пишу листи онкохворим дітям. Нещодавно почала ще одну дівчинку навідувати в лікарні. За цей рік я побувала в трьох київських лікарнях, де лікуються діти з проекту. Зараз мені хочеться зробити деякі висновки.
Перше: онкологія - це не такий жах-жах-жах, що його треба боятися і уникати навіть думок про це. Я коли вперше збиралася до відділення, дуже боялася, що там побачу щось ТАКЕ, чого не зможу витримати. Побачила скільки-то лисих дітей, дехто вигляду "в'язень Освенціму", бачила згорьованих батьків. Але якось воно не так страшно бачити, як про це розповідати. І лікарні не такі страшні, бо весело розфарбовані і видно, що добре профінансовані (найжахливіша лікарня, в якій я була, була жахлива саме своєю бідністю). Це просто частина життя, якою треба займатися. Насправді, жахливе те, що лікарням не вистачає грошей, що в Україні не зареєстровані деякі знеболювальні препарати, які зареєстровані в багатьох інших країнах (наприклад, морфій короткострокової дії у таблетках - нецікавий для наркоманів, детально можна подивитися тут http://stopbil.in.ua). Що нема чи мало хоспісів і т.д.
Друге: у мене трохи змінилося ставлення до смерті. Я стала до неї ставитися серйозніше і спокійніше одночасно.
Третє: я зрозуміла, що я набагато спокійніше ставлюся до можливості ситуацій, які просто трапляються (захворювання раком це одна із них), ніж до тих, до яких ми докладаємо свій вибір. Я це зрозуміла, коли нещодавно мені подружка розповідала про якусь свою колегу старшого віку, яка зійшлася з чоловіком-п'яницею, багато років його тягла на собі, робила ремонт в його будинку, а зараз його діти від першого шлюбу викидають її з цього будинку, кажучи, що це не її власність, а вона пручається (ці історії такі однотипні). Коли я таке чую, то хочеться заткнути вуха і бігти кудись далеко-далеко, щоб не чути все це.
Перше: онкологія - це не такий жах-жах-жах, що його треба боятися і уникати навіть думок про це. Я коли вперше збиралася до відділення, дуже боялася, що там побачу щось ТАКЕ, чого не зможу витримати. Побачила скільки-то лисих дітей, дехто вигляду "в'язень Освенціму", бачила згорьованих батьків. Але якось воно не так страшно бачити, як про це розповідати. І лікарні не такі страшні, бо весело розфарбовані і видно, що добре профінансовані (найжахливіша лікарня, в якій я була, була жахлива саме своєю бідністю). Це просто частина життя, якою треба займатися. Насправді, жахливе те, що лікарням не вистачає грошей, що в Україні не зареєстровані деякі знеболювальні препарати, які зареєстровані в багатьох інших країнах (наприклад, морфій короткострокової дії у таблетках - нецікавий для наркоманів, детально можна подивитися тут http://stopbil.in.ua). Що нема чи мало хоспісів і т.д.
Друге: у мене трохи змінилося ставлення до смерті. Я стала до неї ставитися серйозніше і спокійніше одночасно.
Третє: я зрозуміла, що я набагато спокійніше ставлюся до можливості ситуацій, які просто трапляються (захворювання раком це одна із них), ніж до тих, до яких ми докладаємо свій вибір. Я це зрозуміла, коли нещодавно мені подружка розповідала про якусь свою колегу старшого віку, яка зійшлася з чоловіком-п'яницею, багато років його тягла на собі, робила ремонт в його будинку, а зараз його діти від першого шлюбу викидають її з цього будинку, кажучи, що це не її власність, а вона пручається (ці історії такі однотипні). Коли я таке чую, то хочеться заткнути вуха і бігти кудись далеко-далеко, щоб не чути все це.
