Репресії: жертви і кати

Я свого часу цікавилась (політичними) репресіями часів СРСР: читала різні мемуари (в основному жіночі і не дуже страшні), навіть трохи спілкувалась з людьми з цього приводу. З’ясувала для себе, що деякі нащадки жертв репресій  знають і пам’ятають про те, що їх пращурів було репресовано, деякі не знають ("мій дідусь опинився в інтернаті, а що сталося з його батьками, я не знаю").
Але була й інша сторона. Хтось писав доноси, хтось саджав до в’язниць, хтось бив і знущався. У цих людей теж були діти, а зараз є онуки-правнуки. Цікаво, що вони відчувають? "Ачотакова?" "В цьому була історична необхідність?"
Я зустрічала тільки одну людину, яка зізнавалась у тому, що її прадідусі-прабабусі служили чи то поліцаями, чи то в лавах НКВС і робили погані речі. Вона казала про те, що їй важко було визнати, що її родичі робили жахливі речі і їй знадобилося багато внутрішньої роботи, щоб прийняти це, і не кинутися у виправдання, а робити щось, щоб спокутувати у своїх очах наслідки дій її родичів.

А ви зустрічали таких людей? Які вони?